Солоне озеро і таємні полігони. Перлини промислового туризму Харківщини

Тут немає моря та курортних "розкручених" місць. Туристична інфраструктура майже відсутня. І щасливий той турист, що має власну автівку.

Місця, які й досі закриті, та від того не менш цікаві, за відому зону 51 у Неваді. Незвичайний об'єкт, який виник через катастрофу. Техногенні краєвиди для поціновувачів незвичайних фото та відео з квадрокоптера. Цікаві історії, які можна почути лише від місцевих мешканців.

Розповідаємо, чим може підкорити Харківщина завзятого мандрівника.

Солоне озеро біля Антонівки

Ми за сотню кілометрів від Харкова. У селі Антонівка Кигичівського району. Саме тут, на його околиці понад півстоліття тому стався вибух газу, який утворив дивне малахітового кольору озеро.

Про те, що Антонівка багата блакитним паливом, свідчать газові свердловини, що рясно вкривають поля навкруги села.

Газ тут почали видобувати ще у 50-х роках минулого століття. Та у 1962-му чи 1965-му (місцеві не дійшли згоди, коли саме) він вирвався на поверхню.

Людмилі Венгер тоді було усього три роки. Свідчення про подію півстолітньої давнини збирала в рідних та односельців: "Була четверта ранку. Гул пішов і почала дрижать земля. Потім гул дужче й дужче, і біля вишки зайнялося вогнище".

Газова вишка була розташована на невеличкому пагорбі, її добре було видно з села. Швидко ширилася чутка про аварію, а надвечір, веде далі Людмила Венгер, зі свердловини пішла вода: "Така глиняна, в'язка-в'язка. Дужче й дужче і бурлило відтіля".

Потік сунув на село. За кілька днів люди мали рятувати себе та господарство, будинки найближчої до вишки вулиці почало підтоплювати: "По вікна йшло отаким. Глина, сіль, чорне, смола якась. Смерділо дуже", – каже Людмила.

"Вважалося що під солоною лінзою мають бути об'ємні поклади нафти та газу. І тому вирішили саме на цьому місці поставити вишку, але тиск газу виявився аномально високим, не витримала вся ця установка. Газ почав бити фонтаном", – пояснює співробітниця районного управління культури та туризму Альона Пахомова, яка вивчає озеро близько п'яти років.

Каже, струмінь газу сягав 12-ти метрів. Його підпалили, аби уникнути гірших наслідків. Та вгамувати пожежу не вдавалося впродовж трьох місяців.

Одного дня вишка пішла під землю. Вогонь згаснув, а на місці аварії з'явилося озеро. Штучну кальдеру наповнила вода смарагдового кольору, ґрунтові води винесли на поверхню сіль.

Туристична цікавинка

До новоутвореної водойми місцеві від початку ставилися дуже обережно. Лякало його походження. Першопроходцями була місцева дітвора. Їм полюбилася незвична солона з гіркотою вода та круті схили, зручні для стрибків.

"Ми купалися. Так, а там же ж вишка, ми боялися, що ми плигнемо і вишку ту зачепимо. Ні, ніхто не зачіпав нічого. Стрибнеш раз, так тебе викидало. Поштовх був внизу гарячий і ми навіть ногами це відчували. Ляжеш (на воду – Ред.), лежиш і ніхто не тоне. Навіть дітки, які не вміли плавати".

За весь час існування озера, за словами селян, там не потонуло жодної людини. Техніку та залізо вода забирала, а от людей виштовхувала. Береги штучної водойми стояли голі, а взимку вода не бралася кригою.

Вже за часів незалежності його властивості місцеві намагалися досліджувати, скоріше зі страху. Замірювали радіоактивність, вміст солі. Викликали водолазів, аби дістатися глибини.

Ті, наче, і повідомили про безліч автівок на схилах під водою. А от заміряти глибину не змогли. Рельєф дна нерівний, десь сягає 10-ти метрів, а десь – наче безодня.

Та попри страхітливі чутки, озеро набрало популярності. Багато хто казав про цілющі властивості соляної глини та самої води. І донині солоне озеро лишається популярним місцем відпочинку.

Хоча за більш ніж 50 років воно обміліло, вода стала менш солоною, а береги поросли травою.

Добиратися сюди найлегше автівкою. Заради гарних фото виїжджати засвітла. На в'їзді у Антонівку є вказівник на солоне озеро.

Слід врахувати, що сховатися від сонця тут не вдасться. Поряд жодного деревця чи укриття.

Там, де панують блискавки

Півтори години автівкою – і ми у селі Андріївка, Балаклійського району. Звичайний населений пункт на мапі Харківської області. Та понад півстоліття за сосновим бором, на околиці існує своя, закрита та ще донедавна секретна зона.

Таємничий полігон, що належить не менш таємному за радянських часів інституту "Молнія", який і досі працює на базі харківського Політеху.

27 гектарів забудовані унікальним обладнанням, яке вражає не лише розмірами. Башти висотою з 9-поверхівку, гігантський генератор імпульсної напруги току, щось на зразок величезної мікрохвильовки, куди можна запросто помістити субмарину. Більший – лише у Кіркленді на авіабазі Сполучених штатів.

За розмаїттям зібраного тут обладнання цей полігон – чи не єдиний у світі, а от за габаритами установок – другий.

Тут досліджують вплив на техніку природних блискавок та штучних електромагнітних розрядів, як от звичайне іскріння на залізниці або імпульс ядерного вибуху.

"Коли у Флориді запускають космічні кораблі, вони намагаються робити це без грозової активності. Тому що грози часто впливають на техніку. Космічні кораблі розраховані на те, щоб вони витримували удари громовиці. Але кожен удар блискавки – це рулетка, щось може вийти з ладу", – пояснює небезпеку природного електромагнітного розряду директор "Молнії" Сергій Буряковський.

Випробування "Сатани"

З 1970-го по 1994-й рік на полігоні провели понад три з половиною тисячі випробувань. Свою путівку в космос тут отримали чи не всі ракетно-космічні системи та модулі Радянського Союзу.

На стійкість до блискавок харківські науковці перевіряли системи найпотужнішої ракети-носія "Єнергія" та першого радянського орбітального корабля "Буран".

Не обійшлося і без надсекретних завдань. Для одного з них на території полігону було збудовано цілий ангар.

"Тоді усі ховалися від супутників НАТО, тому випробування проводилися у закритому приміщенні. Кожного разу доставка була утаємничена. Доставляли не всю ракету цілком, а її бойову частину – мозок", – пояснює директор "Молнії" Сергій Буряковський.

Йдеться про балістичну міжконтинентальну ракету, прозвану у США "Сатаною". Вона мала стати вагомим аргументом Радянського Союзу під час холодної війни.

Подробиці тих випробувань і досі засекречені.

Буряковський каже, "Сатану" випробовували тричі: "Та за низкою показань вона не пройшла. Були питання щодо електромагнітної сумісності. Підпису спеціалістів інституту "Молнія" на той момент під протоколами випробувань не було. Її встановили на бойове чергування без наших підписів".

Стійкість до блискавок саркофагу 4-го енергоблока

У 2016-му тут пробивали блискавицями покриття четвертого енергоблока ЧАЕС. Потужність у 100 кілоампер, на яку перевіряли у Європі, недостатня. Адже природна громовиця буває потужніша.

"Блискавка з великою ймовірністю пропалює захисний металічний шар, то завдання було, щоб не запалав утеплювач", – розповідає Сергій Буряковскький.

Нині, каже науковець, за укриття енергоблоку можна не турбуватися. Блискавки не завдадуть неприємностей.

Перевірку імітованою блискавкою на полігоні проходили і літаки – українські та закордонні. Це обов'язкова умова їх надійності. І вимоги до безпеки цивільного транспорту навіть більші, каже Буряковський, адже мова йде про велику кількість життів та репутацію кампаній.

У 2001-му полігон постановою уряду внесли до переліку об'єктів, що становлять національне надбання України.

У тому ж році комплексом були вражені представники Лос-Аламоської національної лабораторії, одного з центрів з ядерних досліджень США. Після їх візиту усі високовольтні установки були внесені до міжнародного реєстру унікального випробувального обладнання й отримали свій власний код.

Та нині, попри актуальність саме таких досліджень для національної та цивільної безпеки, частина цього обладнання не залучена. Хоча, запевняє директор інститут "Молнія", усе – в робочому стані під напругою. А отже, звичайних зівак тут не застати. Тут радше чекають на туристів від науки.

Химерні радари

До об'єктів, що становлять національне надбання, належать і величезні радари під Харковом. Їхні куполи видно здалеку серед лісу, на під'їзді до Змійова. Їх брунатний колір свідчить про іржу, та враження запустіння оманливе.

Радари належать Інституту іоносфери Національної академії наук. Розташовані вони на території іоносферної обсерваторії. Будувати їх почали ще у 1966-му році. На той момент це була унікальна та єдина в СРСР обсерваторія із таким обладнанням. Основу для радарів тоді передавало міноборони союзу. Найперші дані отримали за шість років.

Подібних харківським радарам у світі всього 11. У систему входять повноповоротний радар діаметром 25 метрів та радар з антеною вертикального випромінення. Останній має дзеркало діаметром 100 метрів та, за даними сайту інституту іоносфери, найбільшу антену в Європі.

Ця система єдина, яка надає надточні дані щодо іоносфери у середніх широтах центральної Європи. Дослідження можуть проводити на висоті від сотні до тисячі п'ятисот кілометрів. Отримують дані про іонний склад, концентрацію та температуру електронів та іонів іоносфери.

А ще на такій висоті дізнаються про зміни іоносфери під час сонячних затемнень, сильних магнітних бурь чи їстартів космічних кораблів.

Систему радарів використовують не лише для досліджень в Україні.

30 років інститут співпрацює з Массачусетським технологічним інститутом. Інститут та обсерваторія досліджують навколоземний простір разом з обсерваторіями Сполучених Штатів, Канади, Перу. Найкраще розгледіти національне надбання можна з висоти пташиного польоту.

Покинутий аеродром

Реактивні літаки на покинутому аеродромі з висоти пташиного польоту виглядають готовими до злету. Близько 30-ти років тому їх було законсервовано у повній бойовій готовності, навіть баки наповнили авіаційним пальним.

Та нині це більше схоже на кладовище техніки. Чому, стає зрозумілим вже на землі.

Ми – на околиці Вовчанська, за понад 70 км від Харкова. Цього року було знесено ворота, що перегороджували проїзд. І далі – аеродром, порослий травою.

Наприкінці Другої світової війни тут базувався центр з перенавчання льотчиків на радянських штурмовиках ІЛ-2. Згодом – льотна школа у системі ДТСААФ – Добровільного товариства сприяння армії, авіації та флоту. А у 1971-му відкрите льотне училище. Тут готували льотчиків-інструкторів. Шість ескадрилей, курсанти яких навчалися літати на реактивних літаках і гелікоптерах та десантуватись з парашутами.

Уся техніка, що нині лишилася на аеродромі, колись належала навчальному закладу. Нині здебільшого це остови. Химерно з кущів та молодих дерев виглядають гелікоптери Мі-2.

Поряд, з обідраними крилами та вийнятими нутрощами, – легкі транспортні біплани. Ті самі "кукурудзники" чи "Аннушки", з яких стрибали парашутисти-спортсмени.

Та більше десятка "Дельфінів" – Л-29, реактивних літаків виробництва вже неіснуючої Чехословаччини. На них не робили бойових вильотів. Та саме з них починали своє навчання ті, хто бажав підкорити небо.

"Він пробачав багато помилок. Цей літак був надійний, як праска. Він гарний у пілотуванні. Таку фігуру, як штопор, на ньому дозволяли курсантам навіть самостійно виконувати. Відмов мінімум, пожеж майже не було", – пояснює саме такий вибір навчальної техніки колишній курсант та інструктор Вовчанського училища Валерій Альохін.

Кожен курс навчався три роки, на рахунку Валерія – два випуски, усього десяток інструкторів:

"Одна справа, коли ти з уявним курсантом літаєш. Тобто сидить інструктор і ти йому маєш розказати та показати. А він нібито нічого не вміє. Але у будь-яку мить він тобі допоможе і скаже. А тут було як щось перше, хвилювання. Його не назвеш жахом. Хвилювання, адже це відповідальність".

У 1988-му році училище переїхало до Запоріжжя, де згодом закрилося. На початку 90-х років минулого століття під Вовчанськом працював аероклуб "Сокіл". Вправлятися з реактивними літаками не навчали. Здебільшого займалися парашутним спортом. Та за якихось чотири роки клуб збанкрутував.

Відтоді земля аеродрому – у приватному користуванні, а от техніка лишилася нічия.

Якийсь час аеродром був під охороною. У 2017-му році техніка ще була цілою, каже Валерій. Останній раз літаки льотчик провідував минулого року. Застав "Дельфінів" з витягнутими двигунами, та кріслами, розписаних та понівечених.

Останнім часом цікавість туристів до цього об'єкту зростає. Побачити кладовище літальної техніки та зробити вражаючі фото приїздять не лише з Харкова.

Зростає і вандалізм. Місцевий активіст Максим Тележний мріє створити тут парк-музей розваг. Він привернути увагу до об'єкта, та допоки проєкт здійсниться, на аеродромі вже не буде чого демонструвати.

"Всі кажуть про аеродром. І влада каже про аеродром, та швидкість розборки більша ніж навіть самі розмови", – каже Максим Тележний.

Источник: bbc.com

Автор: Ганна Чугай, Харків, для ВВС News Україна

Описание admin

Рекомендуем прочесть

Сентябрьское полнолуние перевернет жизнь этих знаков Зодиака с ног на голову

Гороскоп 2021 расскажет про три знака Зодиака, для которых особенное сентябрьское полнолуние, что произойдет 21-го …